Місто химерних пам’яток

Найсхідніший райцентр Тернопільської області, містечко Гусятин (7,7 тис. мешканців) колись розташовувався по обох берегах Збруча. У 1772 році його розділив австрійсько-російських кордон, а в міжвоєнний період – польсько-радянський. Сьогодні колишнє містечко розділяє хіба що Збруч: з тернопільського боку Гусятин – селище міського типу з багатьма збереженими пам’ятками, а з хмельницького боку – звичайне село.

Назва поселення транформовувася століттями: спочатку Всятин, потім – Усятин, і нарешті – Гусятин. Є принаймні три версії походження назви містечка. Перша – від імені чи прізвиськ Ус, друга – від розповсюдженої в цій місцевості рослини гусятник, а третя версія являє собою цікаву легенду. Колись поселення лежало на Кучманському шляху а намісником цих земель був хоробрий і хитрий князь Всята. Кочівники постійно нападали на місто і Всята вирішив побороти їх хитрістю. Під час чергового походу татар їх підпустили ближче до пагорбів, що оточують місто, і зустріли невеликою кількістю війська, яке, начебто програвши, відступило до міста. Основна ж частина захисників сиділа в засідці в глибоких ярах, і коли татарське військо увійшло в долину, оборонці міста за допомогою мотузок винирнуло з ярів. Нападники були знищені за допомогою стріл і вогняних куль, зроблених із соломи та смоли, а вся долина була встелена трупами татар. З тих пір вони обминали цю долину, прозвавши її “чорною”, а поселення назвали Всятин на честь князя-переможця.

Перша писемна згадка про поселення зустрічається історичних документах 1431 року, в яких згадуються бої поблизу Гусятина між польськими та литовськими феодалами. На початку XV ст. власником Всятина був Грицько Кірдей, з 1456 року – Зігмунд Кірдей. У 1539 році польська королева, італійка за походженням, Бона Сфорца, надала поселення у володіння Яну Свірчу. Той у 1559 році виклопотав у короля Сигізмунда ІІ для Гусятина Магдебурзьке право та дозвіл проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів. Ян Свірч також збудував у міст дерев’яну фортецю. В той час Гусятин розташовувався по обидва береги Збруча.

У 1574 році місто перейшло у власність польського магната Олександра Валентія Калиновського. Його син, чернігівський воєвода, великий коронний гетьман Марцин Калиновський близько 1630 року звів на місці давньої дерев’яної фортеці чотирьохкутний замок. З трьох сторін він був оточений ровом, а в центрі стояв палац і будинки прислуги та гарнізону. Замок входив до системи укріплень міста, які включали синагогуцеркву Св. Онуфрія та бернардинський костел. З кожної сторони укріплення мали три вузли оборони: на заході – башта замку, в’їзна вежа і костел, на півдні – костел і дві оборонні вежі, на сході – церква, оборонна вежа, та синагога, на півночі – дві оборонні вежі замку і синагога.

У 1870 – 1872 роках тодішні власники міста Голуховські продали замок єврейському рабіну-чудотворцю, цадіку Давиду Мойше Фрідману. На місці замку він збудував палац, божницю та інші будівлі різного призначення. Це все майже повністю знищила Перша світова війна. Довершили руйнування замкових веж радянські окупанти після Другої світової війни. Проте до наших днів дійшли інші складові оборонних укріплень міста: костел, синагога і церква.

У 1610 році Олександр Валентій Калиновський, в майбутньому – подільський воєвода, збудував у Гусятині дерев’яні костел і кляштор для отців-бернардинів. Протягом 1623 – 1625 році його син Марцин Калиновський спорудив мурований костел Св. Антонія і монастирські келії, де оселилися 12 ченців. У 1648 році храм і монастир частково знищили козаки. За часів турецької навали у 1672 році ченці виїхали з Гусятина і повернулися сюди лише у 1690 році.

Збір коштів на відбудову кляштору тривав майже чверть століття. Фундатори костелу і монастиря Калиновські відмовитися від своїх ктиторських зобов’язань незважаючи на прохання отців-бернардинів про допомогу. Дійшло навіть до судових процесів, які відбувалися у 1702 році у Львові та у 1705 році в Кам’янці. Але результату вони не дали. Лише завдяки коронному гетьману А. Сенявському, який виділів значну суму коштів, у 1723 році вдалося завершити відбудову костелу і кляштору. У 1724 році відбудований в готико-ренесансних формах храм освятили під титулом Різдва Пресвятої Діви Марії.

Відбудований на початку XVIII ст. костел представляє собою чотиристовпну базиліку з високими ренесансними фронтонами та вузьким пресвітерієм. Зберігся білокам’яний декор храму: його прикрашає храм фриз доричного ордеру з орнаментованими метопами і тригліфами. Головний портал влаштовано у вигляді безфронтонного портика іонічного ордеру. Стрілчасті вікна частково зберігають готичні кам’яні плетіння.

Келії монастиря – це три прямокутні в плані одноповерхові будівлі на схід від костелу, не зв’язані між собою. Разом з кам’яною огорожею храму вони утворювали замкнене подвір’я.
У другій половині 80-х років XVIII ст. австрійська влада ліквідувала кляштор. Костел перетворили на парафіяльний, а в монастирських келіях розмістили плебанію та міські установи. Багато матеріальних втрат костелу завдала Перша світова війна. Після реставрації в міжвоєнний період храм так і не вдалося повернути до довоєнного стану. З приходом совітів після Другої світової війни костел закрили. Спочатку він слугував виробничим, а згодом – складським приміщенням.

У 1975 році проведено реставрацію храму, під час якої з’явилося завершення торцевих фасадів ступінчастими фронтонами з глухою аркадою. Тоді ж були розібрані надбудовані у 1910 році стіни костелу та влаштовані тонкостінні залізобетонні склепіння, що повторювали форму втрачених, а дах було перекрито черепичним дахом. За часів перебудови храм повернули римо-католикам і після часткового завершення ремонтних робіт освятили у листопаді 1990 року під титулом Св. Антонія.

У 2016 році здійснюється нова реставрація костелу. Ось що поки що виходить: