Микола Стельмащук: Чому селу капець?

Останнім часом точиться багато дискусій щодо перспектив ОТГ та шляхів їх розвитку. Як приклади успішних, наводиться практика сусідніх ОТГ, де останнім часом в їх адміністративних центрах суттєво покращилась ситуація з інфраструктурою, благоустроєм, в охороні здоровя та освіти, тощо. Це обєктивно так є і це не може не визивати захвату і, відповідно, закликів до наслідування, що теж цілком зрозуміло.    

 Почнем з того, що будь-яке позитивне зрушення, будь то ремонт водопроводу, дороги чи шкільної їдальні, потребує грошей. Це абсолютна більшість чудово розуміє. Але тут важливо не стільки сама сума коштів, яка є у наявності, як той об’єм робіт чи послуг, що необхідно зробити. Загальноприйнятою методикою (як українського так і міжнародного експертного середовища) оцінки можливостей є відношення суми всіх поступлень до бюджету до кількості проживаючих на території ОТГ. В середньому по Україні ця сума складає приблизно 3 600 грн. По простому то обчислюється так: всі гроші, які отримала ОТГ, треба поділити на загальну кількість жителів ОТГ. Це ще називають фінансовою спроможністю чи самодостатністю. В всій Тернопільські області до цього середнього по Україні показника (3 600 грн.) дотягує кілька ОТГ, і тільки Байковецька ОТГ, яка «в переді планєти всей», цей коєфіцієнт становить біля 1,5 – але там є свої особливості, в силу як географічного розташування так і наявності на території великих підприємств. Пісня «Нас нє догонят» – це про Байківці.
Так ось, при виборі стратегії розвитку і визначенні пріоритетів, за наявності певного (обмеженого) фінансового ресурсу, рано чи пізно, але треба вибирати і визначатись, що в першу чергу треба робити: розбудовувати адміністративний центр громади чи «підтягувати» рівень сіл до рівня того самого центру. Робити всьо і зразу неможливо в принципі з простої причини – бо на всьо нема бабла.

І трохи сумного. Земельна реформа в Україні пішла шляхом агресивного і динамічного розвитку гігантських агроформувань – агрохолдингів. Специфіка їх діяльності доволі проста – вирощування високотехнологічної сировинної сільськогосподарської продукції (кукурудза, соняшник, соя тощо), яка не потребує значних трудових ресерсів, по простому – багато людської праці. Теперішні агротехнології позволяють обробляти значні площі за допомогою с/г техніки, відповідних добрив та препаратів без широкого залучення місцевих жителів до виробництва. Це має наслідком катастрофічно низький рівень зайнятості сільського населення у сільському господарстві. Це є об’єктивною реальністю і ради на це поки що ніякої нема. А звідси простий, як двері, висновок – відсутність роботи в селі призведе до ліквідації села, як такого. Природнім шляхом – молодь повиїзджає в пошуках роботи, пенсіонери повмирають. Найближчий приклад – с.Йозефівка Гусятинської сільської ради Чемеровецького району, трохи дальше, але з такою самою перспективою – с.Білинівка Гусятинського району.
Виходячи з тої моделі сільського господарства, яка склалась, і з врахуванням перспектив розвитку агротехнологій та при подальшому такому розвитку, рано чи пізно, але така доля чекатиме більшість сіл, у яких відсутні робочі місця. І наявність чи відсутність школи/садіка/церкви/будинку культури/бібліотеки і тут допоможе, як мертвому кадило.
Доволі реальний шанс є тільки в тих селах, що розташовані на помірній відстані від місць, де є робочі місця, але за відсутності нормальних доріг, регулярного і комфортного сполучення, дешевих автомобілів та адекватних цін на пальне це теж виглядає досить примарним.
Українське село, а в перспективі і визначення чи зміна пріоритетів фінансування інфраструктури у віддалених селах ОТГ, від остаточного вимирання може врятувати лише стимулювання розвитку таких галузей сільськогосподарського виробництва, що потребують багато робочих рук і з обов’язковою переробкою такої продукції шляхом створення невеликих місцевих господарств з повним циклом виробництва.

Може воно так і буде…….колись. А пока, як казав один хитрий лис, доїдаючи Колобка, – «маємо то, що маємо».